ІСТОРІЯ СЕЛА ДЕМНІ

0

Над вигоном річки Зубри за кілька кілометрів на північ від Миколаєва розташоване село Демня.
Демня виникла ще в часи давньоруської держави й свою назву отримала від того, що постійно була задимлена в результаті розвинутого тут залізодобувного виробництва. Не виключено, що й назву села утворено від слова “домниця” (піч для виплавки заліза з болотяної руди). Через те, що всі архіви Львова зберігають документи переважно після 1440 р., немає можливості говорити про перші писемні згадки про наші села, зокрема й про Демню, періоду Галицько-Волинської держави.
З радянського довідкового видання “Історія міст і сіл Львівської обл.” (1968 р.) відомо, що перша письмова згадка про село датується 1464 р. Однак з інших джерел знаємо, що село під назвою “Демня на Зубрі, або Воля” згадувалося ще у 1453 р. Назва Воля свідчить, що тут відбувався процес заселення нових селян, яким на певний період (10 – 15 р.) давали звільнення від відбування повинностей. Очевидно, перед цим село було спустошене ворогами й понесло великі людські втрати.
Подвійне найменування Демні зустрічається в документах до 1473 р. Але в акті розмежування земель королівською комісією поміж королівщинами Горожанка, Велика Горожанка, Міхончиці, Демня та церковними селами Вербіж, Кагуїв та Черкаси, складеному восени 1564 р., зазначена подвійна назва Демня, або Воля. Це може бути ознакою того, що Демня була недавно заснованим селом. Тобто вона могла бути відновлена як Воля після якогось зі спустошень, вчинених татарами, але не заснована.
У 1950-х роках радянські чиновники вирішили “ошляхетнити” назву села й перейменували Демню на Димівку. Ця назва проіснувала до початку 1990-х років.
Упродовж років Демня була свідком багатьох історичних подій, що відбувалися на Галицьких землях.
Неодноразово село зазнавало татарських спустошень, що й стало причиною зміни географічного розташування Демні. Тікаючи від татар, селяни спускалися з гори в долину річки Зубри, розчищали невеликі ділянки, на яких будували землянки, де переховувались від ворогів. З часом село повністю перемістилося в долину річки значно північніше від попереднього розташування. Тепер про колишнє місцезнаходження села свідчить хрест.
Проте зміна розташування не звільнила жителів села від подальших пограбувань, але вже польським королівським військом та Австро-Угорщиною. Також Демню зачепили I та II світові війни.

В акті люстрації королівських маєтків 1469 р. зазначено, що с. Демня разом з іншими селами Дроговизького ключа (Розвадовом, Устям, Верином, Стільськом, Іловом та іншими селами) було передане королем в користування Миколі Тарлові за борг 1200 гривень. Село належало до складу королівських (державних) маєтків, які часто змінювали своїх тимчасових власників. Адже королі давали ці маєтки шляхті за державну службу замість платні зі скарбниці.
У податковому реєстрі 1515 р. зазначено, шо в Демні після татарських спустошень обробляється 8 ланів землі (1 лан прирівнювався до 16 га), а 15 ланів пустує. В селі була корчма, броварня для варення пива, а на Зубрі були два великі вальні млини. Село вже тоді було поділене на дві великі частини: одну з них тримав пан Давидовський, а друга належала до королівських володінь.
9 жовтня 1533 р., за дорученням короля Зигмунда I, проводилося розмежування королівських сіл Демні, Дроговижа та Устя, які перебували в оренді Павла Тарла. Опис цього розмежування зберігається у Львівському історичному архіві.
У 1546 р. Демню орендував львівський староста Микола Одновський.
6 січня 1554 р. Зиґмунд-Август дозволив Гаврилові Тарлу викупити Демню в інших власників.

ЦЕРКВА В ДЕМНІ
З прадавніх часів церква була консолідуючим та стабілізуючим фактором духовного життя села. В умовах бездержавного існування української нації протягом багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського та політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним фактором в житті селян. Парохи тривалий час були чи не єдиною інтелігентною силою в селі.
Найдавніші згадки про церкву в Демні походять з досить пізніх часів. Відомо, що у ній було напристольне Євангеліє, надруковане у Львові 1609 р. Всі книги, які від найдавніших часів зберігаються в церкві, є раритетними, і церковна громада має дбати про їхнє збереження.
В період 1596 – 1700 років у Галичині проходила гостра міжконфесійна боротьба між прихильниками та противниками унії (об’єднання) української Церкви з Римом. Перемогли прихильники унії. Можна припустити, що в Демні ця боротьба тривала довго, бо о. Фільварків у церковному інвентарі зазначив, що в церкві є антимінси, посвячені 1708 р. Львом Шептицьким, 1723 р. – Андрієм Шептицьким, 1780 р. – Петром Білянським. Це були львівські єпископи. Антимінс – це невеличкий мішечок з зашитими мощами християнського святого. Зрозуміло, що доки храм підпорядковувався Київській

митрополії, то в антимінсах були мощі одних святих, а коли він перейшов у підпорядкування Риму, то антимінси потрібно було змінювати.
У 1725 р. хтось із місцевих мешканців придбав для церкви Служебник, виданий Ставропігією у Львові 1723 р. Книжка зберігається в церковному архіві.
В акті візитації парафії 27 лютого 1739 р. зазначено, що того року тут почала будуватися нова дерев’яна церква святого Николая. Вона мала привілей на землі, виданий королем Яном III у 1687 р. О. Фільварків пише, що ця церква була збудована на горбі над ставом у 1727 р. і мала 3 куполи. Біля неї стояла дзвіниця з 5 дзвонами. Очевидно, церква мала вигляд “корабля”, як зараз прийнято казати. Такого типу дерев’яні церкви ще є на Бойківщині. У церковній інвентарній книзі з 1938 р., яка зберігається в церкві, зазначено, що в церкві є антимінси з 1708, 1723 та 1780 років, які передали церкві відповідно львівські єпископи Лев Шептицький, Атанасій Шептицький та Петро Білянський.
27 лютого 1739 р. церква була канонічно візитована, і копія візитаційного акту зберігалася тут аж до II світової війни. Незабаром після цього церква збагатилася ще одним Євангелієм, виданим 1743 р. (його відремонтував 1905 р. о. Фільварків).
Наступна візитація проводилася о. Миколою Шадурським 16 червня 1764 р. Після того до церкви була придбана книжка Октоїх, або Осмогласник, видана у Львові 4 січня 1765 р.
У 1784 р. був з збудований мурований будинок з 3 кімнат для пароха, який перед II світовою війною ще стояв під соломою, але був вже в дуже лихому стані.
У 1821 р. в парафії мешкали 1078 українців. Парохом був о. Михайло Боярський. Село в той час належало до державних володінь. У 1839 р. о. Боярський мав у селі 1243 вірних. Після о. Боярського в листопаді 1846 р. парохом був призначений о. Іван-Хризостом Величковський, який служив тут до 1858 р.
Протягом 1858 – 60 років завідував парафією в Демні о. Роман Бобикевич. 8 червня 1860 р. граф Станіслав Скарбек надав презенту на Демню о. Степанові Хоминському.
Парохом Демні у 1883 – 1889 роках був о. Модест Хоминський. Можливо, що це був син о. Степана. У 1889 – 1891 роках завідував парафією о. Мар’ян Зайончковський. В 1878 р. село збудувало нову кам’яну церкву. Вона мала один купол, а підлога була викладена білими кам’яними плитами. 19 липня 1881 р. церкву посвятив митрополит Йосиф Сембратович під час канонічної візитації.

25 березня 1891 р. парохом села став о. Микола Фільварків. У 1896 р. церква була помальована всередині. 25 травня 1900 р. село купило для церкви за 1000 корон найбільший дзвін, відлитий у Калуші. У 1904 р. біля церкви було посаджено три алеї смерек. У 1908 р. був виготовлений новий тетрапод, покритий зверху мармуровою плитою. Стараннями о. Фільварківа церква була покрита оцинкованою бляхою.
У 1901 р. селянин Павло Соболь пожертвував для церкви великого розміру Євангеліє у пишній срібній оправі, видане у Львові 1891 р. Соболь теж купив для церкви чашу за 200 зр.
У 1908 р. місцеві майстри встановили під церквою скульптурну групу “Хресний хід”. Її центральною фігурою є Ісус Христос, який впав під вагою дубового хреста. З боків та позаду нього стоять 6 розмальованих скульптур. Для захисту від негоди над групою було влаштоване накриття. На меморіальній дошці зазначено, що група виготовлена на кошти 74-річного Павла Соболя.
22 травня 1905 р. церква отримала новий антимінс, посвячений А. Шептицьким. У 1913 р. церква отримала п’яте Євангеліє, видане 1896 р. Його придбав Лев Ставровецький.
1 вересня 1936 р. помічником пароха о. Фільварківа був призначений о. Леонід Щирба. Побув він тут рівно рік і був переведений у Красне. На його місце в Демню 1 вересня 1937 р. був призначений о. Дмитро Михайлищук, але він довго тут не затримався. Вже 1 січня 1938 р. сюди був повернути о. Щирба.
28 червня 1938 р. в церкві побував з архієрейською візитацією генеральний вікарій єпископ Микита Будка і залишив свій підпис на одному з Євангелій.
В листопаді 1941 р. о. Фільварків відправив до А. Шептицького коротенького листа, у якому писав про свій поганий стан здоров’я. Того ж дня 14 листопада, коли лист надійшов до Львова, до Демні був призначений молодий помічник пароха о. Володимир Дідич. Та він туди чомусь не поїхав і через кілька днів у село був скерований о. Іван Гринчишин з Перегінська.

КОСТЬОЛ СВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ ЧЕНСТОХОВСЬКОЇ В ДЕМНІ
Однією з визначних пам’яток с. Демні є костьол Пресвятої Богородиці, що розташований на вул. Івана Франка.
Костьол був споруджений у 1913 р. місцевими жителями. Наприкінці 19 – на початку 20 ст. маєток був власністю Фундації графа Станіслава Скарбека (Zaklad Sierot i Ubogich w Drohowyżu), повсталої 1843 р. Місцеві римо-католики раніше належали до римо-католицької парафії в Миколаєві. Перед I світовою війною були розпочаті старання про утворення в Демні окремої парафії. Після завершення війни постала парафіяльна експозитура, а в 1935 р. – окрема

парафія, що належала до Стрийського деканату. До неї належали села Черкаси, Дроговиж, Глуховець, Гонятичі, Кагуїв і Луб’яни, відокремлені з миколаївської парафії, а також Горбачі зі щиренької парафії.
Завдяки старанням миколаївського пароха кс. Войцеха Войновського Львівська консисторія погодилася на спорудження каплиці (з часом філіального костьолу, нарешті парафіяльного) в Демні. Працю фінансували з пожертв парафіян. Вже наступного року постали мури костьолу Святої Богородиці Ченстоховської, але забракло фондів. У 1913 р. отримали допомогу від консисторії і намісництва у Львові для завершення будівництва, яке було завершене в серпні 1913 р. склепінням. Проте зміна пароха в Миколаєві на короткий час припинила працю. Каплиця стояла без даху, без хорів і без підлоги. Новий парох з Миколаєва кс. Антон Баре скаржився на нестачу коштів і проекту, який зник у мулярів.
У травні 1914 р. після отримання чергової дотації від консисторії, праця була відновлена. Перед самим вибухом війни каплиця була закінчена, в ній почали служитися відправи.
Наприкінці 1914 р. святиня була пошкоджена російським військом. У 1916 – 1917 роках в Демні квартирувало австрійське військо, і вояки відремонтували каплицю, а якийсь вояк-артист помалював її всередині. У 1918 – 1920 роках в Демні було збудовано плебанію (обійстя для ксьондза).
Біля 1945 р. костьол був закритий. У 1960-х роках в ньому містився колгоспний склад, а в 1984 р. – шкільний гімнастичний зал. В будинку плебанії знаходилася школа. У 1989 р. було відремонтовано дах костьолу, а в 1990 р. зліквідовано гімнастичний зал. Тепер будівля костьолу пустує. Вікна повибивані, а хрест впав від старості зразу ж на другий чи третій день Великодніх свят у 2007 р.

КАМЕНОТЕСАННЯ – СПОКОНВІЧНА ТРАДИЦІЯ СЕЛА ДЕМНІ
Традиція обробки каменю в Демні має тисячолітню історію. З давніх-давен наше село славилося добрими майстрами. Ярослав Гнатів писав, що кафедральний храм галицьких митрополитів у Крилосі був споруджений в княжі часи з демнянського каменю й демнянськими майстрами. Цей факт встановлений на підставі хімічного аналізу будівельного матеріалу.
У 1830 р. вироби з місцевого каменю-піщаника забезпечували потреби Львова та великої околиці.
Весною 1848 р. австрійський цісар Фердинанд був змушений зліквідувати панщину в Галичині. На пам’ять про цю подію майже в кожному селі згодом були поставлені кам’яні хрести. Багато з цих хрестів були витесані з демнянського каменю.

У 1880 р. в селі були каменоломні, де працювало близько 100 осіб. Тесаний камінь (в основному надгробки) розходився по галицьких містах. Його навіть возили до Кракова.
У 1908 р. з нагоди 60-річчя скасування панщини громада вирішила збудувати коло церкви гарну кам’яну арку. Водночас вона була збудована на честь 60-річного панування австрійського цісаря Франца-Йосифа. На постаментах встановлені в ряд чотири 3-метрові колони, увінчані аркою. Ту арку (за розповіддю Я. Верещинського) будували майстри Михайло Верещинський, Максим Петріца, Лаврін Лавренців, Григорій Янів, Тимофій Фіялкевич, Павло Зубрівський, які мали ще багато помічників з громади.
В 1912 р. на 1962 жителів припадало майже 100 майстрів з обробки каменю. Скульптури з вапняку, переважно надгробні пам’ятники, демнянських майстрів можна знайти чи не на кожному цвинтарі в Миколаєві, Ходорові, Жидачеві, Бібрці, Городку та в селах, що їх оточують до самого Львова і Стрия.
Руками демнянських майстрів розбудовувалися такі міста, як Львів і Краків, а надгробні пам’ятники з демнянського вапняку можна зустріти по всій Україні та поза її межами. Про демнянських майстрів написав місцевий парох о. М. Фільварків в невеликій брошурі “Село Демня над Журбою”, виданій ще перед I світовою війною. Доказом їхньої майстерності є красива вітальна арка під нашою церквою, споруджена в 1908 р. Красиві кам’яні арки вікон та дверей Львівського костелу святої Єльжбети – це також витвори демнянських майстрів.
Одним з найкращих зразків мистецтва демнянських каменотесів є пам’ятник Т. Г. Шевченку, споруджений в нашому селі.
Серед найвідоміших майстрів-каменотесів слід відзначити Степана Однорога, Степана Яніва, Михайла Маруняка та ін.
З давніх часів у Демні розвивають каменярські традиції цілі родини каменотесів: родина Верещинських, Держилів, Зубрицьких, Миханівих, Николишиних тощо.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА ДЕМНІ
Село Демня славиться не лише відомими майстрами каменотесами, але й іншими видатними людьми, що також приклали чимало зусиль для розвитку рідного села.
Серед них варто насамперед відзначити Надію Одноріг – поетесу села Демні, котра є авторкою поетичних збірок “Крик душі”, “Вінок життя” (2009 р.), “Все на вус мотайте” (2011 р.), “Іскра любові” (2011 р.).
Отець Микола Фільварків, котрий в березні 1891 р. став парохом села Демні. Народився 6 січня 1847 р., був висвячений в 1873 р. О. Фільварків був

людиною з твердим та своєрідним характером. Мав право носити білу реверенду з фіолетовим обрамленням (в Галичині лише кілька священиків мали таке право).
Протягом довгого часу не хотів мати на парафії помічника. В листопаді 1941 р. о. Фільварків відіслав до А. Шептицького листа, в якому вказав на свій поганий стан здоров’я, попросив собі заміну й благословення на смерть.
Помер отець у березні 1942 р., прослуживши на парафії в Демні довгий час – 51 рік. Отець Фільварків зробив надзвичайно багато для духовного розвитку Демні.
Ярослав Бучило – уродженець Демні, брав активну участь в громадському житті села: був організатором та активним учасником хору, допомагав сільським футболістам, брав активну участь в будівництві пам’ятника Т. Шевченку, в ремонті центральних доріг села. Його називали “батьком” села.
В селі Демні в убогій селянській родині Дзиндрів 12 серпня 1913 р. народився відомий скульптор Євген Дзиндра. Професійну художню освіту Євген Дзиндра здобув у майстерні Андрія Оверка (1930 – 1933) та у Львівській художній промисловій школі (відділ декоративної скульптури, 1933 – 1938). Вчився у видатних митців та досвідчених педагогів Мар’яна Внука та Йосипа Стожинського.
Митець створив цілу галерею портретів історичних постатей, людей праці, діячів скульптури. На творчому рахунку митця – десятки надгробних пам’ятників, декоративних скульптур, портретних плакатів. Євген Дзиндра був автором пам’ятника Т. Шевченкові в Демні.
Михайло Лукич Худаш – уродженець Демні, відомий учений-лінгвіст, професор педагогічних наук, автор чотирьох підручників для викладачів і студентів з історії походження українських міст і сіл, українських прізвищ, автор понад сорока монографій. Він і досі залишається одним з найавторитетніших мовників в Центрально-Східній Європі.
В даний час проживає в місті Львові.
Село Демня також славиться майстрами пера. Демняни з насолодою читають вірші сучасних місцевих поетів: Любові Полум’яної, Надії Одноріг, Надії Цап та Юлії Цар.
Талановитими юними художниками є Микола Цар та Юрій Захаров, картини яких експонуються на народних виставках.

Поділитися.
Переглядів: 360